16 листопада - Міжнародний день толерантності. Як коректно реагувати на чужі травми і навчити цьому дитину?
З нагоди Міжнародного дня толерантності варто поговорити про те, як коректно реагувати на чужі травми і навчити цьому дитину? Толерантне ставлення й ввічливе спілкування є основою того, як варто поводитися в соціумі — і цього треба вчити дітей. Можна говорити дітям, що зазвичай людям, які зазнали фізичних втрат чи змін у зовнішності, може бути ніяково чи образливо, коли від них різко відводять погляд. Пояснювати, що це дійсно може інколи лякати дитину і ви, як доросла людина, можете говорити про це з дитиною, коли будете вдома в спокійних умовах.
Варто спокійно пояснювати дитині, що це погано, коли з людьми щось подібне стається, проте вони можуть бути водночас хорошими людьми й потребувати підтримки. Можна читати з дитиною різні історії, дивитися мультики про людей з інвалідністю, робити цю тему нетабуйованою.
У наш час є багато організацій, які виготовляють протези і роблять людей з інвалідністю «суперлюдьми». Можна показувати відео, як люди на протезах долають марафон чи вміло керують якимось інструментом, малюють, грають на музичних інструментах тощо.
Якщо батьки, родичі, старші сестри / брати, вихователі / вчителі казатимуть, що поранення — це жахливо й негарно, то дитина ставитиметься до цього так само.
Якщо дорослі навколо соромлять за певні тілесні прояви (який вигляд мають люди, їхня шкіра), то і дитина, імовірно, соромитиметься сама і може в розмові соромити інших за їхній зовнішній вигляд.
Важливо обговорювати з дітьми, що ситуації бувають різні і люди можуть мати різний вигляд: хтось пересувається на колісному кріслі, у когось одна нога може бути коротшою за іншу, у когось може бути видне шкірне захворювання, протез тощо.
І це все нормально.
Зазвичай, якщо ми вчимо дитину, що це нормально і самі ставимося до цього відповідно, то потенційно в дитини буде менше запитань. Бо це належить до її картини норми.
Дитині може бути цікаво, звідки такі травми. І тут ми можемо розповісти різні причини, чому так буває.
Розмова має бути чесною і відкритою та враховувати вік дитини. Наприклад, дитині 3–5 років, імовірно, буде незрозуміле поняття ампутації, але підліткам — так.
Для дітей меншого віку можуть бути помічними різні казки (можна навіть придумати самостійно) для розуміння, як на це реагувати.
Якщо дитина стала свідком булінгу в навчальному закладі (у садочку, школі), вона має знати, що може повідомити про це вихователів чи викладачів.
Якщо ж це відбулося з боку дорослих щодо будь-якої дитини, то важливо, щоб дитина повідомила про це інших дорослих, яким довіряє: батьків, старших братів / сестер, родичів тощо. І тоді нам, як дорослим, важливо розуміти, що ми робимо далі.
Якщо це відбувається в закладі освіти, потрібно повідомити про такі випадки адміністрацію.
Якщо дитина має поранення чи шрами і сама страждає через булінг, потрібно звернутися по психологічну допомогу: впливи на її стан і життя можуть бути різними.
Помічною є підтримка дитини з боку оточення: що з нею все гаразд, а шрами чи поранення не визначають її як людину. Потрібно проговорити, що для будь-яких стосунків важливо, якою є людина, її цінності й інтереси, а не який вигляд вона має.
Варто привчати дітей і дорослих у соціумі до правильних реакцій та звертань. Формувати культуру коректного спілкування на всіх рівнях: удома, у школі, на подвір’ї. Передусім ми всі люди і в нас є імена, а не лише зовнішні ознаки.
Наприклад, дитину в класі, яка має зовнішні відмінності, точно варто називати на ім’я, як усіх інших дітей, і викреслити зі словникового запасу слова, які є образою: «ампутант», «колясочник», «глухий», «сліпий» тощо. Замість цього вмонтувати у свій словник інші формулювання: «людина з інвалідністю», «людина з ампутацією», «людина з порушенням слуху» тощо.
